26 березня 2026 р. на Факультеті історії, політології і міжнародних відносин Карпатського національного університету імені Василя Стефаника відбулася зустріч студентів із відомим українським правозахисником, публіцистом, релігієзнавцем, співзасновником Української Гельсінської групи, членом Ініціативної групи «Першого грудня», віце-ректором Українського католицького університету Мирославом Мариновичем.
Модератором заходу виступив декан факультету Ігор Гурак. До зустрічі долучилися студенти спеціальностей «Історія та археологія», «Середня освіта (Історія та громадянська освіта)», «Політологія» та інших.
Подія стала глибоким діалогом поколінь – між людиною, яка на власному досвіді пізнала, що таке боротьба за свободу в умовах тоталітаризму, та молоддю, яка живе і формується в час повномасштабної війни.
Центральною темою розмови стали уроки українського дисидентського руху для сучасного суспільства. Мирослав Маринович розповів про витоки Української Гельсінської групи, заснованої у листопаді 1976 р. – невдовзі після підписання Леонідом Брежнєвим Гельсінських угод.
1 серпня 1975 р. Леонід Брежнєв у м. Гельсінкі підписує заключний акт Гельсінських угод, підписує абсолютно спокійно, будучи щасливим, бо в цьому документі були так звані «три кошики». Перший «кошик» – гарантія непорушності кордонів, тобто страхи Радянського Союзу про Калінінград, Балтійські країни, ще якісь території – все закріплено за Радянським Союзом. Другий – економічна співпраця, все чудово. Радянський лідер, на думку М. Мариновича, підписував документ цілком спокійно, адже вважав, що «третій кошик» – права людини – можна ігнорувати: головних «бунтарів» до того часу вже було ув’язнено. Однак саме тоді з’явилася ідея перевірити, чи має цей підпис реальну вагу, – і стати «лакмусовим папірцем» радянських зобов’язань.
Мирослав Маринович описав атмосферу, в якій люди приходили до спротиву: поступово ставало очевидним, що суспільство живе в «зашморгу брехні». Страх ще діяв масово, але у когось терпець урвався.
Цікавими були спогади пана Мирослава про його співпрацю із Євгеном Сверстюком, Миколою Матусевичем, Петром Григоренком, Вячеславом Чорноволом, фрагменти із життя Василя Стуса, Олекси Тихого та інших.
Особливо промовисто М. Маринович говорив про момент, коли людина позбувається страху. Він пригадав власний досвід: роки спроб діяти «в межах страху» зрештою переконали його, що це шлях до втрати себе. «Яке це розкішне почуття – коли ти позбуваєшся страху! Ти вільна людина, робиш що хочеш», – сказав він. Цей досвід він вважає актуальним і сьогодні.
Студенти не оминули гострих і болючих питань сьогодення. На питання «Ви боролися за Україну – чи подобається вам те, якою є Україна сьогодні?» М. Маринович відповів зважено: незалежна Україна – це вже перемога, попри всі її недоліки та незавершеність.
Говорячи про можливий розпад російської федерації, він зауважив, що сила путінського режиму тримається на переконанні «весь світ проти нас» – архетипній поставі Московії від часів Івана Грозного. Якщо Україні вдасться зруйнувати цю легітимацію – режим може впасти. При цьому він наголосив: «Ніхто краще за українців не знає психологію росіян» – і саме тому українці мають унікальну роль у декодуванні та руйнуванні імперії.
Окремо обговорювалася роль Російської православної церкви як інструменту імперської політики – теми, яка набула особливої ваги в контексті повномасштабної війни. М. Маринович, будучи релігієзнавцем, розкрив механізми, через які РПЦ протягом десятиліть слугувала ідеологічній легітимації кремлівської влади.
Відповідаючи на питання – чи могли українські дисиденти виступити спільно в перші роки української незалежності і провести глибокі політичні, економічні та соціальні реформи за зразком тих, що пройшли у Польщі, Чехії, Словаччині, пан Мирослав зауважив, що дисидентський рух завжди об’єднував людей, котрі мали різну візію українського політичного і державного розвитку. Вони апелювали до різного історичного, релігійного, політичного досвіду, ставили різні цілі. І це на думку доповідача вірний, природній шлях дорослішання української політичної нації.
Студенти також цікавилися майбутнім польсько-українських відносин. М. Маринович висловив переконання, що попри болючі сторінки спільної історії, обидва народи приречені на зближення – особливо в умовах спільних безпекових викликів.
Зустріч вирізнялася особливою атмосферою щирості й відкритості. Молоді люди ставили питання, які хвилюють їх у час війни, – і отримували відповіді не з підручника, а від людини, яка свого часу сиділа у радянських таборах за право говорити правду вголос.
Захід став черговим підтвердженням того, що живий діалог між поколіннями – між носіями історичної пам’яті спротиву й молоддю, яка творить майбутнє України, – є не лише цінністю, а й необхідністю.
